Посестри. Часопис №108 / Рання рань

Іще хвилюються
в дитячому волоссі
череди морів.

 

І відступає темінь
за обличчями людськими.

 

Обличчя ці –
то місяцевих мандрів
сліди

 

чи листя
на гінкій стеблині
сонячного пуп'янка.

 

Сховалось
козенятко вітряне
у кучерях своїх.

 

І окунь на світанні –
ще тільки червоняста пляма.

 

Вдивляється у себе сонцеводо
двоголовий
червоноперий ранок, –

 

і ледве що вгадаються
зблакитніле за ніч село
чи стуманілі копи на лугах, –
як знову виразнішають:
уже вони звичайні.

 

А синь –
то нерозпізнане й забуте.