Посестри. Часопис №66 / Радість писати

Куди мчить ця звір-шована сарна звір-шованим лісом?

Хіба напитися написаної води,

що її мордочку відлунить, наче рима?

Чому вона голову підіймає, невже щось чує?

Спираючись на позичені в природи чотири ніжки,

з-під моїх пальців стриже вухами.

Тиша – це слово шелестить на папері

та розсуває

згущені словом «ліс» гілки.

 

Над білим аркушем готуються до стрибка

літери, що можуть невдало розміститися;

спонукальні речення,

від яких не знайти порятунку.

 

У краплині чорнила чимало

мисливців із пристріляним оком,

ладних збігти крутим пером донизу,

оточити сарну, прицілитися.

 

Вони забувають, що життя насправді не тут.

Інші, чорним по білому, тут панують закони.

Один кліп ока триватиме, скільки заманеться мені,

може поділитися на маленькі вічності,

вщерть повні зупиненими в польоті кулями.

Незворотно, якщо така моя воля, нічого тут не трапиться.

Без мого дозволу навіть листочок не впаде,

жодна стеблина не зігнеться під крапкою ратички.

 

Тож існує світ,

долею якого я керую свавільно?

Час, що його тримаю в ланцюгах знаків?

Невпинне існування за моїм наказом?

 

Радість писати.

Вміння схоплювати.

Помста смертної руки.